Я запитую в себе, питаю у вас, у людей,
Я питаю в книжок, роззираюсь на кожній сторінці:
Де той рік, де той місяць, той проклятий тиждень і день,
Коли ми перестали гордиться, що ми українці?
І що є в нас душа, повна власних чеснот і щедрот,
І що є у нас дума, яка ще од Байди нам в'ється,
І що ми на Вкраїні - таки український народ,
А не просто юрба, що у звітах населенням зветься.
І що хміль наш - у пісні, а не в барилах вина.
І що щедрість - у серці, а не в магазинних вітринах.
І що є у нас мова, і що українська вона,
Без якої наш край - територія, а не Вкраїна.
Я до себе кажу і до кожного з вас: "Говори!
Говорімо усі, хоч ми й добре навчились мовчати!"
Запитаймо у себе: відколи, з якої пори
Почали українці себе у собі забувати?
Запитаймо й про те, чи списати усе на буття,
Котре нашу свідомість узяти змогло так на Бога,
Що солодшим од меду нам видався чад забуття
Рідних слів, і пісень, і джерел, і стежок від порога.
Українці мої! То вкраїнці ми з вами, чи як?
Чи в "моголах" і вмерти судилось нам ще од Тараса?
Чи в могили судилось забрати нам наш переляк,
Що змінив нашу гідність до рівня вторинної раси?
Українці мої! Як гірчать мені власні слова...
Добре знаю, що й вам вони теж не солодкі гостинці.
Але мушу казати, бо серце, мов свічка, сплива,
Коли бачу, як щиро себе зневажають вкраїнці.
І тоді в мені ниє крамоли осколок тупий,
Мене думка одна обсідає і душить на славу:
Ради кого Шевченкові йти було в Орські степи?
Ради кого ховати свій біль за солдатську халяву?
То хіба ж не впаде, не закотиться наша зоря,
І хіба не зотліє дотла українство між нами,
Коли навіть на згарищі долі й зорі Кобзаря
Ми і досі спокійно себе почуваєм xохлами?
Українці мої! Дай Вам, Боже, і щастя, і сил.
Можна жити xохлом, і не згіркне від того хлібина.
Тільки хто ж колись небо прихилить до наших могил,
Як не зраджена нами, зневажена нами Вкраїна?...
Тільки хто ж колись небо прихилить до наших могил,
Як не зраджена нами, зневажена нами Вкраїна?...
